О.П. Попченко (Рибницька філія Придністровського державного інституту розвитку освіти) Проблеми вивчення української мови в аспекті взаємодії мов і культур Придністров'я.
Вести дискусію про первинність того чи іншого етносу на якійсь території - принаймні, некоректно. Важливіше інше: поважати спільне, розуміти відмінне, підтримувати перспективне. І не боятися впливу іншої нації; навпаки, усвідомлювати, що багатство культури полягає також в її розмаїтості. Тому, як правило, всяка «дифузна» культура завше багатша. Слушно зауважував мудрий Гердер: «Жоден народ не піднявся в Європі до культури сам по собі». Історія молдавського народу знає тривалий проміжок часу свого розвитку, коли предтеча сучасної української мови слугувала в державних канцеляріях, церквах, монастирських літописаннях та пошановувалась усіма соціальними верствами населення цього краю. Українці Придністров'я є саме тим етносом, який зберігає найбільш давні традиції дружнього співжиття з молдавським народом. Тривалий процес плідного взаємозбагачення української та молдавської культур знайшов своє втілення у численних прикладах місцевого фольклору, обрядовості та побуті. Слід зазначити, що Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР) була полілінгвістичним державним утворенням. І це в повній мірі знаходило підтвердження в освітній політиці автономної республіки. Місце й вагомість мови як національно-інтегруючого фактора в структурі національної самосвідомості проявляється у різних аспектах. Зокрема вона виступає як компонент самовизначення й основний елемент етнічного самоусвідомлення в структурі стереотипів, які є своєрідним ядром національної самосвідомості. Мова глибоко пронизує й сферу самоствердження людини і спільноти – їхні ціннісні орієнтації, установки, почуття й інтереси, які виявляються на рівні повсякденного життя. Серед численних феноменів етнокультури національна ідеологія та почуття найчастіше фокусуються саме на мові. Вона усвідомлюється як головна етнодиференціююча ознака та етнічна цінність. Тому одним з найголовніших завдань Придністровської Молдавської Республіки було відтворення своєї державності як засобу захисту прав і вільностей теперішнього і майбутнього поколінь, а також і повернення до соціолінгвістичної ситуації, яка існувала в МАРСР в 1924-1940 рр. Такий шлях мовної побудови є одним з історично перевірених і реально існуючих в ряді країн з поліетнічним населенням. У статті Й закону «Про мови у Придністровській Молдавській Республіці» записано: «На території ПМР державою гарантується мовний суверенітет громадянина незалежно від його походження, соціального і майнового становища. Кожен громадянин володіє природним і юридичним правом вільного вибору мови спілкування і використання в усіх галузях життєдіяльності». У Конституції республіки мови трьох найбільших за чисельністю етнічних груп – молдавська, українська, російська – оголошені офіційними мовами «на рівних засадах». Звичайно, це позначається на системі освіти, що формується. Вона покликана забезпечити цілісність і єдність освітнього простору Придністров'я, а також її інтеграцію в освітнє поле інших держав СНД. Освітні установи ПМР покликані забезпечити залучення молоді до духовної спадщини її народу та до його традицій, інтегрувати особистість у навколишнє середовище. Кожна дитина для свого нормального психічного розвитку потребує рідномовного інформаційного простору. Але не є новиною, що наші діти виховуються в умовах двомовності чи навіть тримовності. Так, двомовність – постійне спілкування двома мовами, контакти двох мовних систем і двох мовних традицій, норм і етикетів. Крім того, двомовність – це діалог двох культур у найширшому розумінні цього слова. Та якщо в освітніх закладах діти послуговуються унормованою літературною мовою, то, на жаль, в сім'ях, побуті збідненою, засміченою, з обмеженим словниковим запасом. Будь-яка мова – складна інформаційна система. Чим досконаліша система – тим вона гармонійніша. У людей із збідненою та покаліченою мовою знижується здатність до системного та асоціативного мислення, до розкутого спілкування, і вони програють життєву конкуренцію з тими, хто своєю мовою володіє досконало. Крім того, в кожній людині закладені потяг до гармонії, відчуття прекрасного. Якщо мова збіднена, засмічена, вона втрачає свою гармонію, свою привабливість, Люди відчувають це і підсвідомо починають уникати вживання такої мови. Якщо ця покалічена мова – рідна, в них виробляється комплекс меншовартості, сором за приналежність до власної нації. Так відбувається асиміляція українців, яким бракує власного повноцінного мовно-інформаційного простору. На цей процес не може суттєво вплинути навіть те, що деякі здібні люди, яким щастить потрапити у національне інтелектуальне середовище, можуть згодом непогано вивчити рідну мову. Адже вона вже засвоюється ними як іноземна – нею не думають і розмовляють з деяким зусиллям. Звучить вона здебільшого вже не так природно й спонтанно, як мова, опанована в дитинстві, і нагадує городню суницю, позбавлену неповторного лісового аромату. Білінгвізм, який заполонив освіту, якому створено щонайсприятливіші умови в усіх сферах нашого суспільного життя, виформував суржик. Прижився суржик досить швидко, а викорінити його – справа з найважчих. Позбавитися цієї недуги можна й самолікуванням. Але на такий шлях стає небагато людей, здебільшого ті, для кого рідна мова не просто такий собі буденний спосіб порозуміння, а найцінніший скарб, який вони успадкували від батьків, фахова діяльність, гордість, зрештою, саме життя. Як не парадоксально, але недорікуватістю хворіють навіть ті, хто називає себе інтелігентами. Наше завдання, освітян, донести не тільки до дітей, а й їхніх родин красу і багатство українського слова. Маючи певний досвід викладання української мови, ми бачимо, що на сьогодні дуже гостро стоїть проблема мовленнєвої компетентності учнів, і не тільки. Мовленнєва компетентність учнів – поняття комплексне. Вона, спираючись на мовну компетентність, уключає цілу систему мовленнєвих умінь (умінь вести діалог, сприймати і будувати усні і писемні монологічні і діалогічні висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів), що слугуватимуть учням для спілкування в різних життєвих ситуаціях. Мовленнєва компетентність кожної особистості виявляється у виробленні умінь користуватися усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів залежно від мети висловлювань і сфери суспільного життя. Проблема комунікативного підходу до навчання мови не нова. Вона тісно пов'язана з практичною діяльністю, що знайшла відображення в чинних програмах і підручниках з української мови. Однак багато вчителів і досі орієнтуються на засвоєння мови як системи, яка об'єднує різні рівні й одиниці мови, вважають, що знання словникового складу, фонетичної і граматичної систем забезпечать належний рівень мовленнєвих умінь і навичок. Як наслідок більшість випускників україномовних закладів виявляють низький рівень мовної культури і невміння спілкуватися у різних життєвих ситуаціях. Як змінити ситуацію, щоб комунікативно-діяльнісний аспект у навчанні рідної мови забезпечив формування мовної особистості? Необхідно створити на уроці умови для свідомо-практичної мовленнєвої діяльності і залучити до неї учнів. Отже, потрібне комунікативне спрямування навчального процесу, тобто така організація навчання мови, яка б забезпечила активну мовленнєву діяльність учнів, викликала в них бажання висловлюватися, взаємодіяти із співрозмовником (слухачем, читачем), а головне, усвідомлення, що мова – засіб спілкування, який супроводжує людину протягом усього життя. Організація мовленнєвої практики, має виходити не з мовної системи, а з діяльності спілкування. Отже, сутність комунікативного спрямування виявляється у навчанні школярів розв'язувати комунікативні завдання з метою оволодіння високим рівнем спілкування рідною мовою. Для учителя важливе усвідомлення, що успішне розв'язання комунікативних завдань залежить від розуміння учнями спілкування як засобу вираження основної функції мови. Досягти цього можна тоді, коли змінити підходи до навчання мови: дітей треба навчити не тільки мовних засобів для одержання й передачі інформації, але й самого процесу одержання і передачі інформації, бо це кінцева мета навчання мови в середній школі. Звичайно, в умовах двомовності чи навіть тримовності виформувати високу мовленнєву культуру учнів для вчителя є складним завданням. Певна річ, усі відразу не можуть заговорити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-українському, слід виявляти поблажливість і пробачати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки, - вчителі, викладачі, посадовці – бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти мовців. З боку держави робиться все можливе для того, щоб в повній мірі реалізовувалися конституційні права людей однієї з найчисельніших на території Придністров'я етнічної групи, українців. Створена освітня інфраструктура українською мовою: від дитячого садка до ВНЗ; реалізуються Державні цільові програми «Розвиток освіти українською мовою в Придністровській Молдавській Республіці» та «Підручник»; діють спілки українців Придністров'я ім.О. Бута та «Укрпросвіта» ім.Т. Шевченка; випускники українських загальноосвітніх закладів та діти з українських родин мають можливість продовжити навчання у ВНЗ України за квотою, виділеною Міністерством освіти і науки України; україномовні учні та вчителі мають можливість брати участь у міжнародних конкурсах, семінарах, конференціях, що проводяться в Україні, побувати в міжнародних таборах відпочинку України; наведені прямі партнерські контакти між школами Придністров'я та України тощо. Маючи таку підтримку з боку держави та громадськості, ми, учителі української мови, повинні з гідністю виконати покладене на нас завдання – підготувати справжню україномовну еліту, щоб діти наших придністровських українських родин не відчували себе приниженими через свою недосконалу українську мову, щоб їхня українська мова була виразником не тільки національності, а й високої освіченості, культури і духовності.
