Зацікавленості людини своїм етномовним походженням уже не уникнути в монокультурному суспільстві, а в умовах поліетнічності тим більше. Навіть при досконалому знанні другої мови, людина в стані радості чи горя, страждаючи від болю, втрачаючи самоконтроль, на підсвідомому рівні повертається до рідної мови. Сила рідного слова така, що змінити її окремій людині практично неможливо, а для цілого народу, що не змінив своєї суті, зробити це дуже складно. Якщо людина, втрачаючи рідну мову, все ж таки залишається людиною, то народ, що втратив мову, фактично перестає існувати або перетворюється в інший етнос. Місце й вагомість мови як національно-інтегруючого фактора в структурі національної самосвідомості проявляється у різних аспектах. Зокрема вона виступає як компонент самовизначення й основний елемент етнічного самоусвідомлення в структурі стереотипів, які є своєрідним ядром національної самосвідомості. Мова глибоко пронизує й сферу самоствердження людини і спільноти – їхні ціннісні орієнтації, установки, почуття й інтереси, які виявляються на рівні повсякденного життя. Серед численних феноменів етнокультури національна ідеологія та почуття найчастіше фокусуються саме на мові. Вона усвідомлюється як головна етнодиференціююча ознака та етнічна цінність. Метою даної статті є розглянути ретроспективу розвитку української мови в Придністров'ї в роки створення МАРСР (1924-1940 рр.), коли українська мова як і сьогодні мала статус офіційної, а також з'ясувати причини дивної „етнічної нестійкості українців», етнічної пасивності і поступової втрати національної свідомості, які незважаючи на свою перевагу в чисельності до кінця XIX століття, не зуміли надати належного розвитку своїй мові та культурі. Створення в 1924 р. в складі УРСР Молдавської АРСР на території Придністров'я, де завжди переважало українське населення, зумовлювалося не стільки інтересами місцевих молдован, стільки бажанням повернути Бессарабію, що була окупована Румунією, і революціонізувати ситуацію на Балканах. Молдовани, що складали незначну частину населення Придністров'я, не претендували на автономію. Ініціаторами створення Молдавської АРСР була група вихідців із Бессарабії та Румунії на чолі із Г. Котовським. Жоден мешканець Придністров'я (молдованин, українець чи росіянин) до складу цієї групи не ввійшов[1,4,7]. За рахунок земель України (8,1 тис. кв. км) до складу МАРСР ввійшло 12 районів колишніх Тираспольського, Балтського та Ольгопільського повітів: Ананьївський, Балтський, Котовський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам'янський, Кодимський, Олексіївський, Красноокнянський, Рибницький, Слободзейський, Тираспольський[1,4,7,13]. Мусимо відзначити, що дану автономію важко було назвати молдавською. За даними так званих «паритетних комісій» в 1925 р. на території Придністров'я проживало всього 545,6 тис. чоловік, із них українців – 38,8%, молдован – 32,1%, росіян – 11,7%, євреїв – 11,3%, інших – 6,1%. Однак найбільш об'єктивні дані, що відображали реальний етнічний склад МАРСР, були отримані в результаті Всесоюзного перепису 1926 р.: загальна кількість населення республіки – 572,5 тис., із них українців – 277,5 тис. (48,5%), молдован – 172,4 тис. (30,1%), росіян – 48,9 тис. (8,5 %), євреїв – 48,6 тис. (8,5%), інших – 24,9 тис. (4,4 %) [7; 95]. Українці мешкали в основному в семи районах, в п'яти із них переважали: в Балтському районі – 94,4%, Крутянському (Кодимському) – 71,7%, Красноокнянському – 66,9 %, Бирзульському (Котовському) – 53,1%, Ананьївському – 51,8%, Рибницькому – 48,3%, Кам'янському – 46,6%. Молдовани складали більшість в трьох районах: в Дубосарському – 67%, Слободзейському – 64,7%, Григоріопольському – 45,7%. В Тираспольському районі значна частина населення була представлена росіянами – 32,7 %[7; 95-96]. У столиці МАРСР – Балті на 17,178 осіб молдован припадало лише 13[13; 121]. Вся процедура створення Молдавської АРСР носила адміністративний характер і була типовим прикладом більшовицької революційної творчості. Про вільне волевиявлення народу при створенні республіки не йшло й мови. Мовна політика Молдавської АРСР забезпечувала право всіх громадян на використання рідної мови у всіх сферах спілкування. Це підтверджується Постановою про рівність мов усіх народів, що населяли МАРСР, і забезпечення кожному громадянину права на користування рідною мовою у всіх державних установах, на з'їздах, зборах, яка була прийнята I Всемолдавським з'їздом Рад в квітні 1925 р. Постанова ЦВК і РНК МАРСР від 24 березня 1928 р. «Про забезпечення рівності мов і про сприяння розвитку молдавської культури» гарантувала громадянам республіки свободу вибору мови, право на освіту і звернення в усі державні і громадські інстанції й отримання відповіді рідною мовою. Офіційними ж мовами в республіці були визнані українська, молдавська та російська, якими велось діловодство, видавались офіційні документи[7, 163]. Така політика мала своє відображення в освітній, культурно-просвітницькій і політико-виховній діяльності. Майже в кожному селі, де компактно проживають українці, були відкриті школи з українською мовою навчання, функціонували лікбези, лікпункти з ліквідації безграмотності дорослих, хати-читальні, сільбуди, бібліотеки, народні клуби тощо. На хід культурної революції мали великий вплив і органи політпросвіти, які з метою ефективної діяльності використовують принцип рівності всіх націй. Так, до кінця 20-х років молдавську мову використовують в своїй роботі 71 установа політпросвіти, українську – 46, російську – 22, російську і українську – 63, єврейську – 4, німецьку – 7, польську – 2, болгарську – 1 установа. За всесоюзними даними шкільного перепису 1927 р. в МАРСР діяли 141 українська школа лікбезу, 68 молдавських, 24 російські, 14 молдавсько-українсько-російських, 7 німецьких, 13 єврейських, 2 польських, 2 болгарських школи[7,9]. Із 496 масових шкіл в Придністровському регіоні в 1940 р. молдавських нараховувалось 136, російських – 51, єврейських – 4, а українських – 295[13; 235]. До 1940 р. кількість неграмотних в МАРСР складала всього 1,2 % населення, малограмотних – 4%. В зв'язку з швидким розвитком шкільної мережі постало питання про підготовку учителів. Поряд з Молдавським педагогічним технікумом, в якому тільки третя частина місць відводилась абітурієнтам з України та Росії, створюється український, в якому вже в 1938 р. навчалось 537 чоловік[9; 190]. В інституті народної освіти в Тирасполі (на сьогодні Придністровський державний університет ім. Т.Г.Шевченка), який був створений в 1930 р. і забезпечував республіку педкадрами для середньої школи, викладання велося молдавською, російською і українською мовами[8; 116]. Джерелом розвитку української культури в МАРСР, а разом і української мови був і театр. В Балті (1924,1928), в Тирасполі(1940) виступав з гастролями український театр ім. М. Заньковецької. Молдавський театр (1927 р.) мав у своєму репертуарі теж українські вистави, наприклад, історична драма Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля» вважалась творчою вдачею театру. Про співпрацю українських діячів культури і молдавських говорить і той факт, що для постановки вистав запрошувались режисери провідних одеських і київських театрів: Б. Борін, А. Новак, С. Бабич. Інтерес до молдавського театру проявляли й український драматург А. Корнійчук, режисер Київської кіностудії ім. О. Довженка П.П. Вершигора. Консультантом багатьох вистав був народний артист УРСР Гнат Юра. В жовтні 1931 р. в Тирасполі було створено Державний український музично-драматичний театр. В репертуарі театру були п'єси українських та російських класиків. З українських відзначались «Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Сорочинський ярмарок» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського[15; 56-66]. Провідне місце в розвитку українського слова належить і періодиці. В МАРСР поряд з російською і молдавською періодикою, виходить українська. В 20-30-і роки виходять газети «Соціалістична Молдавія», «Вість», «Червоне село», «Червоний орач», «Балтський селянин» та ін. Читачі мають змогу знайомитись із творчістю українських, російських та молдавських письменників на сторінках журналів «Металеві дні», «Гарт», «Червоний орач», «Життя й революція» та ін[7; 166,178]. Таким чином, можемо констатувати, що в Молдавській АРСР були створені сприятливі умови для розвитку української мови, культури. Однак національно-кадрова політика партії, що вилилася в практику «коренізації», коли компетентність і професіоналізм підмінялися пріоритетом національності, а також теорія і практика «вирівнювання культурного і економічного рівня національних окраїн» призвели до того, що культурна революція в МАРСР, при збереженні в цілому принципу багатонаціональності, в основному своєму напрямку здійснювалася з орієнтацією на розвиток культури молдавського населення, яке отримало вже з 20-х років статус привілейованого стосовно отримання середньої спеціальної і вищої освіти, кадрового питання, професійної художньої творчості. Загальноосвітня школа, політпросвіта, художня творчість в МАРСР розвивалися за рахунок швидкого росту кількості молдавських установ культури, освіти, мистецтва. Так, до 1940 р. загальна кількість учителів у республіці збільшилась у 7 разів, учителів-молдован – в 118 разів; загальна кількість шкіл виросла трохи більше, ніж у 2 рази, молдавських – більше, ніж у 13,5 разів. З 1925 по 1940 р. кількість назв книг, що видавалися молдавською мовою, зросло більше, ніж у 7 разів, а їх наклад – у 79 разів[7; 190]. Незважаючи на те, що український етнос в Придністровському регіоні протягом століть переважав, а за останнім радянським переписом 1989 р. та придністровським 2004 р. складає один із трьох найчисельніших, широкого вжитку, крім доби існування МАРСР, українська мова не набула. Ця проблема має кілька важливих аспектів – етнополітичний, етнокультурний, етнопсихологічний, суто громадянський, законодавчий – і стосується національно-культурного життя та розвою етномовної ситуації. Давні міжетнічні контакти українців та інших народностей, в основному росіян та молдован, що населяли Придністров'я, політика масової русифікації Царської Росії всіх етнічних груп краю, жорстокої румунізації окупаційного періоду в роки Великої Вітчизняної війни, політика «коренізації», за якої молдавська нація отримала статус привілейованої вже з 20-х років XX ст., а також русифікація радянської доби, спричинили появу у середовищі українців фактора домінації тенденцій їх поступальної асиміляції, що призвело до певного скорочення первинно займаних територій, мутацій лінгвістично-психологічного та культурно-побутового характеру[2, 5, 6, 7, 10, 16].
